Home » Інформаційно - виставкова діяльність » 150 років від дня народження Михайла Михайловича Коцюбинського

150 років від дня народження Михайла Михайловича Коцюбинського

kocubynsky150 років від дня народження Михайла Михайловича Коцюбинського (1864–1913), українського письменника, культурного та громадського діяча

Kocubynsky Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.

Мабуть, не від добра Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875 — 1876), де він був дуже старанним учнем. 

Потім  навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880р. Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. 1881р родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася до Вінниці. Через тяжке матеріальне становище сім’ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886 року) помер батько. Відповідальність за досить велику родину (4 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886–1889рр. він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

У ці роки майбутній письменник захоплюється визвольним, народним рухом, який охопив тоді всю імперію, займає активну громадянську позицію, пропагує революційні, самостійницькі ідеї. Відтоді Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд.

Літературна кар’єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично. Один із критиків радив початківцеві залишити цю справу. Проте присуд критиків не спинив творчого запалу Коцюбинського, він пише й далі, але твори до друку не подає. Коцюбинський почав друкуватися в 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

Важливу роль у формуванні світогляду М.Коцюбинського відіграла його поїздка до Львова того ж таки 1890 р. Тут він знайомиться з І. Я. Франком, налагоджує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін. Поїздка поклала початок постійному співробітництву письменника із західно-українськими виданнями.

У 1892–1896рр. Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики Коцюбинського. Згодом (1898 року) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900р. влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911р. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралася літературна молодь міста. Сюди приходили відомі у майбутньому письменники і поети,  Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський почав мандрувати. Він об’їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

Життя батька описала донька Ірина Коцюбинська. Бажаючи краще змалювати образ батька, вона використовує не тільки власні спостереження, картини його родинного, громадського і творчого життя, а й розповіді рідних, близьких, уривки з творів письменника, листування, давно забуті спогади його сучасників, які були опубліковані давно чи зовсім не оприлюднювалися, а також матеріали жандармських управлінь та інші архівні матеріали, що зберігалися у Москві, Києві, Чернігові, Вінниці, Одесі, Харкові, Житомирі, Криму тощо.

В іншому аспекті розповідає про видатного чарівника українського слова Леонід Смілянський у повісті «Михайло Коцюбинський» (К.: Молодь, 1968. – 157 с.). Визначний письменник постає перед читачем в усій своїй духовній і творчій величі. Автору вдалося підкреслити незвичайний талант М. Коцюбинського, його людяність, інтелігентність, народність, безмежну закоханість у свій рідний край. У цій повісті, як у будь-якому художньому творі, є місце домислу. З надією відпочити, покращити здоров’я М. Коцюбинський залишає Чернігів і оселяється у порожньому сільському будинку доброго знайомого, далеко від гамірних шляхів та трактів. Його оточує рідна багатобарвна природа, яку він так любив і так уміло відтворював майстерним письменницьким словом. Та спокій і відпочинок невдовзі були порушені приїздом Бориса Дмитровича Грінченка, фольклориста, етнографа, літератора. Було в житті таке, на чому схрещували мечі «ці знаменитості». Їхнім суперечкам було принаймні п’ятнадцять років. Не обійшлося без дискусії й цього разу. А в результаті — знову дало про себе знати хворе серце. Постійно відчував утому.

Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще «… сестри. І знову в уяві постає прибита своїм горем Лідія, занурена в себе, в свою тяжку муку. І Ольга — за тюремними ґратами…». До того ж — постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної (1880–1973), молодшої за нього на 16 років (понад 300 листів Коцюбинського до Аплаксіної видано 1938 р. Інститутом української літератури АН УРСР; видання рясніло купюрами морального й політичного характеру. Так, викреслено всі згадки про людей, що на той час вважалися в СРСР «ворогами народу»). Щоденні зустрічі як радували, так і пригнічували. Вихід був один — розлука, адже ж у нього сім’я, діти. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину.

І серед цих нелегких щоденних турбот — робота. Уже давно зрів план відтворити свої глибокі та суперечливі враження від подорожі Прикарпаттям: Гуцульщина назавжди лишила у його пам’яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки і пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився ще від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою. Десь приблизно так народжувався задум напоєного пахощами поезії, народними легендами осяяної сонячною красою Гуцулії неперевершеного твору «Тіні забутих предків». За його сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.

1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитися зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

Час відлічував останні дні полум’яного життя. У лікарні Коцюбинський дізнається про смерть найкращого друга, композитора М. В. Лисенка (про їхню дружбу докладно розповідає Н. Шурова у книжці «Я весь був, як пісня»). Звістка про те, що десь у селі від голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув талант, співець горя і селянських гірких сліз Архип Тесленко, мучиться хворобою Іван Франко, а у південних краях трагічно гине, не в силі перемогти недугу, мужнє серце Лесі Українки, що так глибоко його вразила.

Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії «суботи» у М. М. Коцюбинського часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському у журналі «Літературно-науковий вісник» вмістити вірші Павла Тичини (1912 р.).

Навесні 1913р. Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.